Воцерковлення — поняття достатньо нове, хоча і має вже свою історію. Якщо раніше це слово означало обряд, наступний за Таїнством Хрещення, то тепер, кажучи «воцерковлення», ми маємо на увазі процес — процес поступового «вростання» людини в церковне життя, перетворення її на маленьку, але живу клітинку цього великого організму — Тіла Христового, Церкви.
Існують певні критерії воцерковленності: як часто людина ходить в храм, наскільки регулярно вона сповідається і причащається, чи молиться вона, чи читає духовні книги, а головне — чи живе по-християнськи в своєму побуті: удома і на роботі, щодня. Але разом з тим кожен, воцерковлюючись, проходить свій власний, багато в чому неповторний шлях, здійснює помилки, робить відкриття. І разом з тим — потребує допомоги і поради, яка дасть можливість йти трохи швидше, уникнути — хоч би частково — помилок, переконатися в правильності відкриттів.
До кого нам іти?
Коли можна говорити про те, що людина стала церковною? Мені здається, тільки починаючи з того моменту, коли вона відчуває себе такою, що вже належить Церкві. Що належить їй в найглибшому сенсі цього слова, коли вона відчуває, що стала її частиною і вже більше не мислить свого життя поза нею. Їй може бути непросто в Церкві, їй може не все подобатися в її людському, скажімо так, елементі, але жити без неї вона більше не може. Ви, напевно, пам’ятаєте такий момент в Євангелії від Іоанна, коли Господь говорив з іудеями про Хліб, що сходить з Небес, тобто про Себе Самого, говорив вперше про майбутнє Таїнство Євхаристії. І іудеям це вчення здалося настільки неймовірним, немістким для їх обмеженого людського розуму, що вони почали відходити від Христа. Відійшли навіть деякі з учнів, кажучи: «Які дивні слова! Хто може це слухати?» (Ін. 6, 60). І тоді Господь запитав Своїх найближчих учнів з числа дванадцяти, Своїх апостолів, чи не хочуть і вони залишити Його. Від імені всіх Йому відповів Петро. Він сказав: «Господи! До кого нам іти? Ти маєш слова вічного життя» (Ін. 6, 68).
І ось, коли у людини з’являється в душі таке ставлення до Церкви, то можна сказати, що вона їй дійсно належить, стала її надбанням.
Проте в той же час і Церква стає для неї «своєю», вона починає її сприймати не просто як місце, куди приходить помолитися, а як те, що належить їй. Не одній, звичайно, але разом зі всіма тими людьми, які і складають її тут, на землі. Тобто, з’являється відчуття спільності, відчуття того, що існує єдине ціле, невід’ємною, природною частиною якого ти є.
Але, звичайно, при цьому можна говорити про різний ступінь воцерковленності, про різну глибину церковної свідомості людини.
Входження в церковне життя
Як же відбувається сам процес входження в церковне життя? Перший етап зіткнення з церковним життям відомий всім. Це час, коли людина тільки заходить в храм, щоб поставити свічку, помолитися перед тією або іншою іконою, часто навіть не знаючи до ладу, хто на ній зображений. Просто людина потребує допомоги і по цю допомогу приходить в храм, оскільки більше їй йти вже нікуди. Це ще в багато чому корисливий або, якщо сказати м’яко, прагматичний підхід до сфери духовного. Хоча і тут проявляються відмінності в людському влаштуванні: хтось ставиться до походу в храм як до якоїсь формальної процедури, яку він поспішає якнайскоріше завершити. А хтось поступово починає розуміти, що таке молитва. І як наслідок, приходить в храм вже не тільки тому, що трапилася якась біда або, скажімо, насувається екзаменаційна сесія, але і просто тому, що йому добре тут побути наодинці з Богом і наодинці з самим собою.
Наступний етап — коли людина починає розуміти, що тут, в Церкві, проходить якесь своє життя, яке не впадає, можливо, відразу у вічі. Помалу у неї починає з’являтися до цього життя інтерес: а що це за життя, в чому воно полягає, який в ньому сенс? І це вже, безумовно, крок вперед на шляху до Бога. Тому що багато хто, і усвідомлюючи наявність цього життя, абсолютно не відчуває бажання бути до нього причетним. Тому так і говорить про життя Церкви: «Це їх життя».
Проте людина глибока, не поверхнева, з часом обов’язково починає відчувати бажання якщо і не наблизитися до життя Церкви, то, принаймні, його зрозуміти. Вона починає приходити в храм частіше, регулярніше, буває тут вже не тільки в проміжку між богослужіннями, але і на самих богослужіннях. Але, не дивлячись на це, залишається ризик не розібратися до кінця в тому, що відбувається в храмі. І можна бачити, що дуже багато людей так от ніяк і не розберуться. А причина цього дуже проста: дізнатися і зрозуміти церковне життя можна тільки зсередини, будучи її частиною.
Можливість бути з Богом
Безумовно, центром, стрижнем церковного життя є богослужіння. І тому природно, що саме через участь у ньому, через молитву за богослужінням людина входить в це життя.
Спочатку знайомство з богослужбовим життям носить характер знайомства природного, спонтанного — так знайомиться з водою людина, яка до неї увійшла: вона дізнається, що вода мокра, що вона холодна або тепла і тому подібне. Що потрібно найперше на цьому етапі? Напевно, уміння бути небайдужим, зацікавленим. І як наслідок — вслухуватися, вдумуватися в те, що на службі читається і співається.
У святих отців людина, на відміну від інших живих істот, іменується істотою «словесною», тобто розумною. Слово є носієм сенсу. І якщо ми хочемо зрозуміти, що відбувається в Церкві, то необхідно бути уважними до слова. Не тільки до слова проповідника, що стоїть на амвоні, але, насамперед, і до слів тих співів і молитвословів, з яких складається богослужіння. З їх допомогою людина може зрозуміти для себе все, через богослужбові тексти розкривається і етичне учіння Церкви, і її богослов’я, і, якщо завгодно, її містика — як таємниче спілкування людської душі з Богом.
Увага до слова — це і є справжня молитва, яка без уваги неможлива.
Напевно, практично кожна людина, яка бувала, а тим більше регулярно буває в храмі, переживала під час богослужіння ті особливі стани, які могли дати їй реальне розуміння того, що тут вона стикається з іншим, не земним, а небесним життям, зі світом не матеріальним, а духовним.
Але є деяка відмінність в тому, як людина до цього стану наближалась. Буває так, і навіть часто, що людина набуває перший досвід зіткнення з Божественним життям в той час, коли в храмі вона подібна до дитини, яка ще не навчилася ні говорити, ні розуміти мови інших людей. Це діє Сам Господь, Його благодать утішає, радує серце нового немовляти в Христі і в житті церковному — немовляти, у якого, можливо, і у самого вже є діти. Це завжди відбувається несподівано і майже не залежить від зусиль самої людини.
Буває і по-іншому. Людина вслухається в текст молитвословів, і несподівано їй відкривається сенс — проспіваної стихирі або фрази з неї, або всього лише одного слова. Причому, цей сенс відкривається не просто її розуму, але і її серцю. І у цей момент вона відчуває себе так, як відчувала кровоточива, коли доторкнулася до краю ризи Христової. Тільки це дотик серця, яке оживає, точніше, живе в ці миті справжнім життям, тим, для якого ми створені.
Що таке церковне життя і як на нього налаштуватися?
Незнайома знайома мова
Що потрібне для того, щоб навчитися розуміти богослужіння?
Перш за все, як ми сказали — увага, інтерес, ставлення до нього як до найголовнішого, що відбувається в храмі. До речі, коли людина вслухається у спів і читання по-справжньому, вона починає розуміти, якою ж неправдою є твердження про те, що церковнослов’янська мова незрозуміла для більшості тих, що приходять в Церкву. Навпаки, адже основні слова в ній знайомі кожному з нас. А багато незнайомих слів стають зрозумілими завдяки тому, що ми логічно мислимо, і сама логіка підказує нам їх значення.
Але перед значенням інших слів або молитов ми все одно стоятимемо, немов перед стіною, поки нам не допоможе зрозуміти їх наше власне життя — життя реальне, зовнішнє. І разом з тим життя внутрішнє, у тому числі і молитовне. Взагалі молитва домашня, приватна — один з кращих засобів до розуміння храмового богослужіння. І не тільки тому, що для неї людина більше має в своєму розпорядженні часу і може розібратися в тому, що ще не ясно. У молитві домашній ми зупиняємося на тому, що торкнулося нашого серця, викликало його співчуття, є можливість молитися більш зосереджено, усвідомлено, навіть — творчо. І цей досвід молитви, що поступово набувається нами, допомагає потім в храмі. І людині, яка не просто присутня на службі, а молиться на ній, вона вже не здається одноманітною, тому що на одні і ті ж слова серце її відгукуватиметься кожного разу інакше.
Важливо зрозуміти систему
Є ще один важливий момент в розумінні богослужіння. Людині властиво у всьому шукати якусь певну логіку, систему. Коли вона знайдена, все стає значно простішим. І в богослужінні, яке від початку і до кінця підпорядковане дуже суворій і дуже стрункій логіці, теж потрібно знайти цю саму систему. Тут теж можна виділити два способи її виявлення для себе і подальшого пізнання. Перший — природний, більш простий, що не вимагає додаткових зусиль. Якщо людина ходить в храм регулярно, вона починає бачити, що певні моменти в богослужінні регулярно повторюються, причому, не тільки кожного недільного дня або на свято, але і щодня. А інші, навпаки, варіюються, то з’являються, то зникають. І потім людина починає розуміти, що все це, звичайно ж, не випадково відбувається, що все це має якесь пояснення.
І є ще один аспект богослужіння, який дуже важливий для розуміння церковного життя. Це та єдність, можливість якої і полягає, і навіть без нашої інколи волі реалізується в богослужінні. У творіннях святих отців Церква нерідко порівнюється з кораблем або ж з ковчегом спасіння. Це дуже глибокий образ, який допомагає проникнути в суть того, що таке Церква. Принаймні, в те, що стосується людей, які в Церкву входять.
Якщо мати живу уяву, то, напевно, неважко уявити, що відчувало сімейство Ноя в ковчезі. Весь світ затоплений водою, всі, окрім них, загинули, хвилі здіймаються до небес, загрожуючи захлеснути і цей останній притулок останніх людей на землі. Ніде не видно ні острівця суші. І залишається тільки ковчег, шум хвиль, що ударяють в нього, завивання вітру і люди, що тісно притиснулися один до одного, відігрівають один одного своїм теплом. Їм нема за що боротися, немає чого змагатися. У них одне бажання і одна мета: врятуватися, дожити до тієї миті, коли потоп припиниться, коли знову можна буде ступити на землю.
Це, якщо хочете, ідеальна картина того, що має бути в Церкві, в духовному, звичайно, сенсі. І якщо це далеко не завжди так, то проте так може бути, до цього ми повинні прагнути.
І те ж можна сказати про образ корабля. В давнину — ви, напевно, знаєте — корабель несли по морю не тільки вітрила. Безліч веслярів, їх злагоджені, чіткі рухи примушували його бігти по хвилях. І отці тому нерідко говорять, що молитва відокремлена — плавання, в яке людина відправляється на невеликому човнику по безкрайньому морю. А молитва церковна — плавання, що здійснюється в кораблі. Тут, якщо хтось втомиться, втратить сили, то може відпочити, прийти до тями, тому що його виручать ті, хто разом з ним знаходиться на лаві весляра. У храмі молитва кожного розповсюджується на всіх і, навпаки, молитва загальна покриває кожну людину.
І це не тільки в межах якогось конкретного приходу, це — в масштабі всієї Церкви, тому що за кожним богослужінням ми молимося за всіх своїх братів та сестер в Христі, які тільки є у всьому світі. І всі вони також моляться за нас.
Це треба глибоко зрозуміти, точніше — відчути, пережити. Пам’ятати про це не тільки в той момент, коли ми опиняємося в храмі, а утримувати це в пам’яті і у відчутті серця впродовж всього свого життя. Це і означатиме, що ми справді перебуваємо в Церкві, відчуваємо себе органічною частиною цього великого цілого.
Немає коментарів:
Дописати коментар