«Не нарікаймо – а
дякуймо, не сумуймо – а радіймо,
не користаймо – а
служімо»
Дорога прочанина…
Ступаєш на неї серцем і внутрішнім
бажанням зустріти Того, Кого ми так легко губимо і втрачаємо через гріх у
своєму метушливому житті.
Зустрічаєш людей біля храму… Вони
також зібрались на прощу. Вдивляєшся у їхні обличчя і прагнеш побачити там
впевненість, радість, віру. І це промовляє: «Так, я правильно вибрав».
Перша чи чергова проща – завжди
невідомість.
Хтось підійшов, привітався, обійняв
– і взяв за руку… Зринає думка: «Це саме те, що має бути сьогодні».
«Благословення Господнє на вас…» – і
вирушили…
Дев’ять днів досвіду віри і духовних
розважань.
о. Василь Поточняк – духовні науки на пішій прощі
Самбір-Зарваниця 2011
День перший:
«На початку було Слово,
Слово було в Бога і Богом було Слово».
Початок прощі – це певне використовування
найосновнішого у нашому житті, у нашій поведінці, у наших ділах. Наріжним
каменем цього паломництва є любов. Початок – це основа. Початок – це не сама
проща, а Христос на прощі. Якщо зустрінемо Бога на прощі, то, відповідно,
будемо шукати прощення в Нього, будемо самі пробачати, випереджувати на
слуханні, на говоренні, на діленні з іншими.
Початок прощі – це перші і основні
запитання: хто для мене є Христос? Відповідаймо собі на це запитання, щоби
зосередитися, Ким є для мене ця Особа. У Євангелії Христос запитує: «О, роде
невірний і розбещений, доки я буду з вами?». Варто звернути увагу на ці слова,
бо маємо спокусу говорити про Бога без віри та довіри, а просто так,
інформаційно. Нам потрібно жити Богом і жити так, щоби спасати свою душу.
Звернімо увагу на те, яким є моє представлення Бога. Бо від розуміння Бога
можна зрозуміти себе. Блаженної пам’яті папа Іван Павло ІІ говорив, що для того
щоб пробудити людину, – треба наблизитись до Бога.
Яким є Бог, Котрого я зустрів?
Погани розуміли, що Бог агресивний, всемогучий і з Ним треба вступати в
суперечки. Тому складали жертви, часом навіть власних дітей, щоб не розізлити
Бога. Євреї розуміли Бога справедливого: виконати Закон, зробити все по
приписах.
Бог запитує мене і тебе: яким я Його
бачу? Ми часто вважаємо себе віруючими людьми: ходимо до церкви, молимось,
навіть вимагаємо відповіді: «Я молився за людину – чому ж вона хворіє; я
молився – чому вона не змінюється?». Пробуймо зрозуміти, яким є моє
представлення Бога?
Ми є членами Церкви, яка любить.
Теперішня потреба Церкви – любити. Ми так і говоримо: «Я вірю в такого Бога,
Котрий любить; я надіюсь на таку людину, котра мене любить». Апостол Павло
говорить, що дія походить через любов: якщо я вірю – то люблю. Любов забирає
страхи, переживання, терпіння.
Хто такий паломник? Він щасливий,
ясний, милосердний, виявляє любов, якою є Бог. У прощі бере участь цілісна
людина: дух, душа і тіло. Тому молімося дуже уважно, вимовляючи слова і
зосереджуючи на них усю свою увагу, щоби всі три виміри людської особи взяли у
цій розмові участь.
Початок прощі – це новий початок.
Для тих, хто вперше вирушив у піше паломництво, – варто розуміти, що це не
кілометровий похід, щоб покращити своє здоров’я, чи скинути вагу. Для тих, хто
вже вкотре йде, – варто не рахувати кількість пройдених прощ, а думати над тим, яким я був два роки тому, а
яким є тепер, які зміни я побачив у собі сьогодні.
Початок прощі – початок зустрічі з Христом.
Христос розпочинає свій шлях виходом на пустелю. У нашому випадку – виходом на
прощу. У пустелі народжується досвід віри. Небезпеки браку води і їжі, ядовиті
плазуни, – це все зустрічається на пустелі і все це розвиває нову, Божу людину.
Проща – це, як і пустеля, місце духовної боротьби, змагання зі спокусами, може,
навіть і за якесь виживання. Подібно до пустелі, проща покликана показати нам,
ким є Бог у нашому житті. Незвичні обставини на цьому паломництві сприятимуть
тому, що ми пізнаватимемо себе справжніми, такими, якими є. Якась маленька
нервозність, нетактовно сказане слово чи невідповідна поведінка стосовно нас, –
одразу відкриє нам себе. Ми можемо зустрітись на прощі із важкою дорогою,
дощем, проблемами зі здоров’ям,
нерозумінням в групі. Але також можемо почути слова підтримки від незнайомих
нам людей, бажання нам послужити.
Проща – це своєрідний ризик: ми до
кінця не знаємо, яким буде нічліг, їжа, хвороба, втома. Проща передбачає втому,
але у прощі є Той, Хто має з нас сотворити віруючу людину, Божу дитину. Усі ті
тягарі і жертви потрібні нам для того, щоби Бог тут, на прощі, творив із нас
Божу особу, нову людину. Якщо хтось із нас не дуже хоче жертвувати і послужити
ближньому, то мірою нашої такої віри відміряється і дар Божий. Важливо те, не
скільки ми помагатимемо, а як ми будемо це робити, з якими мотивами, щоб Божий
план здійснився.
На прощі усе буде дане нам і усе
служитиме нам: зустрічі і прощання в церкві, молитви, спів, нічні чування,
фізичні і духовні труднощі, – усе це буде нам дане Богом, щоб початок прощі
розвивав нашу віру. Дороги віри є різними і різними способами впливають на нас.
Маймо відкриті очі і чуючі вуха, не сприймаймо усе як закономірність, а вміймо
духовно бачити і чути.
«Не нарікаймо – а дякуймо, не сумуймо – а
радіймо, не користаймо – а служімо», – нехай це буде кредо паломника.
На прощі треба бажати зустріти Бога
– не просто її пройти, а зустріти Бога. Щодня задумуймося, чи я мала (мав) час
на зустріч з Богом? Виникатиме спокуса розслаблення у молитві, тому щодня
запитуймо себе, а чи молилася моя душа сьогодні, а чи, може, я ще когось зводив
своїми розмовами про те, що буде, чи що було?
Лікуймось на прощі, не затримуймося
на дні, а перепрошуймо Господа тут і зараз і не носімо в собі тягарі гріха, бо
це набагато важче, ніж ми несли б усі свої речі на плечах. Бог вилікує, Він
обіцяв, що дасть кожному, хто Його просить. Передаваймо Йому наші болі і
молімося.
Часом наша духовна безсильність є
також і нашою провиною. Може, хтось відійшов від віри, від Бога, може, хтось
злякався бути з Богом, може, хтось не шукав Бога на попередніх прощах – тому й
не знаходив? Задаймо собі ці запитання. Добре задумаймося, щоби проща не стала
причиною, що ми на ній не зустріли Господа. Допомагаймо іншим. Може так бути,
що ми не вміємо, не бажаємо витягнути когось близького із слабкої віри. Самі
спасаємось, але з іншими не ділимось. Повертаємось із прощі, реколекцій і
замикаємось у собі та говоримо: «Мені ще мало, треба ще раз поїхати, я не маю
змоги зараз ділитись».
Любов вимірюється прощенням. Бог
випереджує людину своїм прощенням. Христос бажає повернути людині зір, слух,
мову. Згадаймо тих хворих, сліпих, калік
– Бог бажає повернути людині віру, щоб вона знову могла бачити Його присутність
у світі. У теперішній час людина прагне усе бачити, але без віри. Світ диктує такі умови, щоб вона не бачила
реалій, «освітлення» на Божий на світ.
Бажаю нам усім на тій прощі знайти
час на Бога.
День другий…
Як розвинути віру
і уникнути кризи?
Ще два-три дні на прощі ми переживатимемо її
початок. Цей час ми ще звикаємо, у нас ще є свої стереотипи, від яких ми не
відірвались, ще тримаємося свого традиційного. Важливо, щоби цей початок прощі
перемінився і щоби нашим справжнім початком не були свої ідеї: я йду, бо хочу
того, чи того – а був сам Христос. Маймо переконання, що я йду, бо хочу почути,
як Бог дивиться на те, в чому я собі не даю ради, або на те, за що я не вмію
належно подякувати і що так легко до мене від Нього прийшло.
Проща розвиває віру не тільки через
молитву, слово, не тільки через Церкву, а через жертву.
Проща розвиває віру через знаки. У
Біблії автор користується на окреслення цього слова ще словом чудо.
Проща розвиває віру через служіння
один одному. Це дуже великі знаки Божі. Тими знаками можуть бути наші близькі,
котрі, раптом, на прощі почнуть з нами незвично егоїстично поводитися. А ті,
котрі є далекими нам, випадкові люди, як ми говоримо, можуть на прощі стати нам
майже рідними. Це Бог так чинить. Коли Він хоче допомогти людині, то
скористається тим, ким сам забажає. Не обов’язково тими, на кого ми будемо
надіятись, але тими, хто це має зробити від Його імені якнайкраще,
якнайшвидше і якнайякісніше.
Кульмінацією прощі є Літургія. Український переклад цього слова – «спільна
справа». Літургією колись називали спільні зібрання на майданах в якихось
політичних, економічних чи просто інформаційних цілях. У нас синонімом цього
слова є Служба Божа. Це сполучення слів означає, що на Літургії Бог служить
людині. Так як на прощі через інших Бог служить людині, так само, але у прямий спосіб, Бог служить людині на
Літургії. Господь бажає, потребує підтримати людину. На Службі Божій Він (так
просто кажучи) користується людиною: священиком, дяком, тим, хто прибирає в
храмі, хто вишиває... Через усіх них Бог служить людині. Подібно й на прощі Бог
бажає нам послужити, але як? Якщо хоче полегшити нам дорогу, то потребує другої
людини, котра підтримала б, пораділа б, може, руку подала. Бог потребує у
своєму служінні людину, тому не тікаймо від того, коли нас просять у чомусь
послужити. Просто сприймаймо це так, що Бог хоче послужитись мною, якоюсь нашою
маленькою послугою – для всіх. Бог бажає, щоб людина була його знаряддям. Свій
знак, своє чудо Він здатен робити через іншого.
Також Господь бажає, щоб через ті
знаки віра людська росла. Віра, як любов, потребує постійного розвитку. А це
означає допомогти нести хрест, ікону, свідчити… Розвиваймо той Божий дар у нас
– віру – щоби не загубилась ота благодать Господня, котру ми так важко, не раз,
випрошуємо прощами, реколекціями, каяттям.
Господь розвиває віру через послух.
Пригадаймо уривок з Євангелія, де до Ісуса принесли сліпого, розслабленого,
хворого, глухонімого. Хто це зробив? Це були Божі люди. Церква – це і є люд
Божий, охрещений, зібраний в ім’я Господнє під проводом єпископа для служіння
Євхаристії. Віра другої особи і наша віра потребує послуху, щоб ми могли
навзаєм собі послужити. Коли людина відхиляється від послуги, без поважних на
це причин, кажучи, може хтось інший, може ще не тепер, не зараз, – то вона відхиляється
від любові і тоді живе і молиться з обов’язку, бо мусить це робити. Іде,
наприклад, на прощу з обов’язку, бо собі постановила. Різне відхиляння від
служіння в ім’я Боже ближньому, коли ми можемо це зробити, – це відхиляння від
любові. Не робімо цього.
Чимало з нас, коли свідчимо,
говоримо: «Хтось прийшов до мене в цю хвилину і мені допоміг». Хтось допоміг
нам в той момент, коли ми були дуже незахищеними. Дякуймо і прославляймо за це
Господа та Його доброту. Ті люди, котрі привели сліпого і глухонімого – це
Церква. Якщо хочемо називатись Церквою і маємо таку свідомість, що ми є
частинкою Церкви Божої, то приводьмо людей до Христа. Бо є такі сліпі,
глухонімі, незрячі і каліки, котрі самі до Бога не прийдуть. Господь нас
потребує! Згадаймо собі, кого ми можемо привести до Бога, або чи робимо це
взагалі?
Християнство потребує цивілізованої
проповіді, не просто якихось загальних слів, воно потребує дуже щирої розмови.
Як ми будемо вміти правдиво засвідчити те, що Господь вчинив у нашому житті, то
інші відчують цю правду.
Повертаючись після прощі до своїх
домівок, пам’ятаймо про це. Справжня проща – це постійний хід до Бога, це
постійний шлях, крок до Бога. Якщо ми зупиняємося, то перестаємо бути
паломниками. Якщо не поглиблюватимемо віру в Бога, то за якийсь час віра стане
буденністю. І ця криза підказує, що нам треба повертатись до джерел любові,
молитви, жертви.
Якщо ми у 17, 47 років відчули оце: «А що мені
дасть оце ходіння до Церкви», – то будьмо певні, що переживаємо кризу віри,
любові, кризу спільноти. Це шлях до невірства. І якщо хтось на цьому шляху
розвине наш стан, то ми можемо стати атеїстами. Колись комуністами ставали ті,
котрі ходили до церкви від початків, молилися, згодом все менше і менше, не
давали собі відповідей на подібні запитання. І в цей час з’являлась якась
партія, яка пропонувала щось інше – і люди відходили, швидко ставали атеїстами.
Криза віри починається від моменту, коли
ми себе запитали: «А що це мені дає?». На цій прощі задумаймось, чи не
переживаємо ми часом кризу віри, коли
задаємо такі запитання батькам, друзям. На це запитання важко дати відповідь,
бо людині в стані кризи дуже важко щось пояснити. Робімо усе для того, щоб у
нас її не було, бо з цього вийти дуже і дуже важко.
Задумаймося, чи ми горимо вірою, любов’ю
до Бога, чи ми горимо, щоби помогти комусь. Чому маємо шкодувати свого тіла, чи
свого часу, якщо це для тієї особи, інших, усієї спільноти є спасенним.
Якось так усталилося у християнин,
що віруючий – це той, котрий уникає
гріхів. Людина вважає, що піде до сповіді – і вже благодать у мені перебуває. І
так живе день, два, тиждень, пильнуючи, щоб щось поганого не зробити, не
сказати, не згрішити. Але пройде час – і все ж таки, але щось та й стається. І
це таке наше віруюче християнство? І ми так живемо усе життя – від гріха до
гріха?
Справжнє духовне життя це коли
людина навернулася на дорогу Божу прославляти Його. Звернімо увагу на те, яким
є початок Літургії – благословити Царство Боже. Священик підносить Євангеліє і
виголошує: «Благословенне Царство Отця і Сина,.. бо тобі належить усяка слава,
честь і поклоніння». Ми дуже часто вживаємо слово «Слава», а чи ми славимо
Бога? Звернімо увагу на те, що коли ми перепросились з Господом через покаяння,
тоді, принаймні, кілька найближчих днів славімо Його. Не чекаймо, що знову
згрішимо і підемо до сповіді, а прославляймо Бога – і гріх буде «втікати» від
нас, бо прослава Бога – це постійне перебування в Ньому, диявол тоді не матиме
«зачіпки». Оця Божа прослава підтримує нас, направляє до близькості з Господом.
Людина тоді перебуває в любові.
День третій
«Слово твоє –
світло на моїй стежці» (Пс. 119).
Ця тема, над якою роздумують
упродовж трьох тисяч років. Бог так виховав юдейський народ, що він став дуже
чутливим до Божого слова. Недарма перший заклик Бога до юдейського народу
звучав: «Слухай, Ізраїлю». До кожного з нас на цій прощі звернене оце: «Слухай,
християнине».
З приходом греко-римської
цивілізації, а особливо грецької, великий акцент ставився на візуальність, те,
що око може побачити. Тому греки дуже сильно розвивали мистецтво краси, щоби
через погляд захоплюватись богами. Звернімо увагу на те, що у християнстві
грецької цивілізації усе І тисячоліття оперте на споглядання. Починаючи з IV-V
століття, християнський світ захоплюється архітектурою і красою. Наші предки
зводили чудові архітектурні споруди, щоб залишити щось красиве і вічне для
очей, натомість Боже Слово почало відходити на задній план. А Слово Боже говорить не тільки про світ, але
також говорить про мене і про тебе, представляє самого Бога. «Воно сталось
Тілом, щоб спасти нас», – мовиться в
Євангелії.
Ісус Христос, натомість,
користується словом і образами із навколишнього світу. Це Він розповідав
притчі, використовуючи образи природи, обставини з життя людей, з якими
тамтешні люди нащодень зустрічалися і які були їм зрозумілими. Боже Слово, яке
ми здатні почути, дає людині віру. Апостол Павло говорить: «Віра народжується
від слухання». На цьому Божому Слові будується подружжя, священство. Слово Боже
не є пасивним. Не зводьмо молитву, проповідь до відбуття, бо воно, як
говориться у Посланні до Євреїв 4, «як меч обоюдогострий, який відділяє нас від
зла». Воно діє безперестанно.
Від початку сотворення світу Слово Боже діяло.
«Так говорить Господь!». Тими словами біблійні автори хочуть нам сказати, що
Бог безперестанно до нас промовляє, вміймо Його почути, стараймось Його почути.
Знайомство і зв'язок із Богом якраз і розпочинається словами: «Слухай, Ізраїлю»
– «Слухай, людино». Саме через слухання людина буде в стані любити. Молиться той, хто слухає.
Якщо у нашому житті наступив момент,
коли хтось нас не чує, то діалог втрачений.
Немає потреби вправляти монолог. Почуте слово не сталось даром, воно не
прийняте. У Старому Завіті Господь до Соломона говорить: «Проси, чого
хочеш». Той просить мудрості. Можна так
сказати, що Соломон слухав чуюче серце. Власне, чуюче серце і є духовною
мудрістю.
Перше слово Адама, яке той сказав,
коли Бог сотворив Єву – це була подяка Господеві. Після сотворення жінки, Адам дякує Богові. Його спілкування з Євою провадить до
спілкування з Богом – і навпаки. У
нашому житті існують два спілкування, взаємно із собою пов’язані: спілкування
між собою і спілкування з Богом. Через спілкування між собою ми маємо змогу
вийти на спілкування з Богом. Через спілкування з Богом, ми виходимо на
спілкування з ближньою особою. Тому діалог людина–людина і людина–Бог є
паралельним. Він завжди є тим, який розвиває людську віру.
Слово Боже розпочинає свою дію від
моменту зустрічі. Бо справжня духовна зустріч Бога з людиною наступає через
молитву, через стан, коли ми починаємо чути Бога. Молитва – це діалог: сказати
– і почути. У Новому Завіті зустрічаємо такі слова: «Багаторазово і багатьма
способами Бог говорив до нас…». Звернімо увагу на ці слова. До мене і до тебе,
дорогий паломнику, Бог багаторазово промовляє і багатьма способами. Ми не
можемо достеменно довести, як саме промовляє: чи через молитву, чи через
таїнство Сповіді; читання літургійного слова, чи через жертву ніг, але Бог
промовляє до людини багаторазово і багатьма способами. Намагаймося собі трохи
пригадати, якими способами Бог промовляє до мене на тій прощі? Якими способами
Бог промовляє до мене в житті? Часто ми використовуємо такі фрази, як: «Мені
повезло». Ми навіть не відчуваємо, як
Бог до мене по-різному промовляє. Вміймо бути такими людьми, котрі мають
відкритий слух, щоб чути, як Бог до мене промовляє.
Проща – це боротьба. Щоденна
заклопотаність не є грішною, але не дозволяє Богові ясно промовляти до
нас. На прощі ми також маємо оту щоденність,
пов’язану із потребами тіла. Але ця щоденність представляє нам певний
макрокосмос життя, малі речі представляють великі. Вони часом не дозволяють Богові до нас ясно
промовляти. Однак нам не треба втрачати пильності у слуханні.
Слово Боже приносить людині, котра
його чує, мир. Тій, котра вміє помовчати, а особливо серцем, щоби насправді
почути, що Бог мені говорить. У нас є
спокуса після кількох днів прощі вважати, що ми вже все знаємо. Боже Слово –
вічно нове. Боже Слово відкриває, чому Господь нам таке допускає.
Слово Боже приходить до нас через
Церкву. Ми можемо сказати, що у Церкві є згіршення, може, якась
несправедливість, але все це відбувається тому, що ми там є. Ми також є
учасниками Церкви. Слово Боже вимагає покори слухання в спільноті. Не раз ми
самі не розуміємо прочитане, почуте, але, працюючи в групах і відповідаючи на
задані запитання, ми, якоюсь мірою, пояснюючи іншим, самі починаємо краще
розуміти.
Покора в слуханні Божого Слова
чинить, що ми доходимо до істини. «Багато текстів Святого Письма я не міг
зрозуміти сам, – каже святий Григорій Великий, – а зрозумів їх тоді, коли читав
у спільноті». Не нехтуймо працею в групах, де оті короткі розважання над
словами зі Святого Письма зміцнюють нашу віру.
Бог діє через Святі Таїнства і через своє
Слово. Саме тому Біблія і Святі Тайни стоять на престолі. Служиться Літургія
Жертви (Євхаристія) і Літургія Слова (читання Євангелія). Це ми так віддалили
Слово і, практично, живемо Таїнством. А віра без інтелекту провадить до
фанатизму. Сам інтелект без віри провадить до атеїзму. Каже Псалом 119: «Слово
твоє – світло на моїй стежці». Щоб нам не загубитись у житті – треба жити Божим
Словом, тлумачити його в храмі, щоб до нас Бог промовляв зрозумілою мовою, бо
Біблія – це щось живе, створене для людини. У Біблії міститься слово спасіння.
Так його сприймали святі отці, котрі спасались
на пустелях. На їхню думку, вигнати демонів просто неможливо без
постійного та систематичного звертання до Святого Письма. Це від них походить
Ісусова молитва. Святий Кипріян Карфагенський наголошував: «Будь наполегливим у
молитві і читанні». Як тільки ти промовиш до Бога – Він тут же буде з тобою.
Уся суть Божого слова в тому, що воно пристосовується до людини. Для дитини –
воно просте і дитяче, для дорослого –мудріше, виховне, бо Божа педагогіка
проявляється через дії і слова. Словом Божим Господь творить усе, і все
вкладено премудро і гармонійно. Тому Боже Слово здатне нас зробити людьми
гармонійними, якісними, людьми щасливими.
Силу Христового слова ісповідує
апостол Петро, коли говорить: «Господи, до кого ж іти нам. Це ж у тебе слова
життя вічного?». У Святій Літургії, як
вчить нас Катехизм УГКЦ, поєднано Слово
і Таїнство. Спаситель спочатку живить нас своїм словом: Апостол, Євангеліє,
проповідь, а потім – Тілом і Кров’ю. Літургію Слова сприймаймо не як спогад про
часткове проповідування, яке колись було, а як живе Слово, через яке Він сам
звертається до усієї церковної спільноти і до кожного зосібна.
Першим проповідником Божого слова є
священство, до якого покликає Христос, і
часто ми не чуємо, що священик говорить. Потім не чуємо, що говорить чоловік,
дружина, тато, мати, дитина. Бо ми, як не чуємо Бога, так не чуємо і іншу
людину – тому у нашу душу не приходить гармонія. Справжнє слухання Божого Слова
полягає у його виконанні. «Не кожний, хто промовляє до мене Господи, Господи,
ввійде у царство Небесне. Лише той, хто чинить волю Отця мого, що на небі» (Мт.
7). Знання про Бога ще не провадить нас до неба. Тому слухання Божого Слова має
давати конкретні плоди. Блаженний Августин говорить: «Коли читаєш – Бог
говорить до тебе. Коли молишся – ти говориш до Бога». У посланні до Римлян апостола Павла 12
ідеться: «Не уподібнюйтесь до цього світу, але обмінюйтесь обновленням вашого
розуму, щоб ви переконувалися, що то є – воля Божа: що добре, що вгодне, що
досконале». Ісус Христос пояснює, що «…Я тому говорю до них притчами, що вони,
дивлячись, – не бачать і слухаючи, – не чують і не розуміють, бо серце цього
народу за товстіло». Якщо людина затвердне серцем – вона не чує.
День четвертий…
Спокуса
Блаженний папа Іван Павло ІІ, у
своїй Енцикліці про Святого Духа, говорить: «Людина входить у гріх через обман.
У підніжжі людського гріха лежить обман як крайнє відділення правди, яка
міститься у славі Отця».
У Старому Завіті ми здатні
об’єктивно глибоко відчитати тему спокуси. У книзі Буття 3 описується діалог
жінки зі змієм, змія з жінкою, Єви з Адамом, Адама з Євою, Бога з Євою, Бога з
Адамом.
Наша упала природа, як і диявол,
користується брехнею. Ми часто правду перекручуємо, недоговорюємо,
перебільшуємо, применшуємо, додаємо, віднімаємо, перенаголошуємо. Спокуса
представляє потребу гріха як необхідність, щоб здобути щастя. Людина від того
терпить, дуже мучиться, але спокушується. У стані спокуси схильна узагальнювати:
«Всі так роблять, всі піддаються, всі крадуть, всі обманюють, всі зраджують». У
нас є навіть такі вислови: «Усі ми грішні». Спокуса до нас приходить завжди у
брехливому стані. Спокуса ніколи не представляється такою, якою вона є реально,
вона завжди брехлива: під видом радості, солідарності, побожності.
Діалог Єви зі змієм – це початок
спокуси. З дияволом, спокусою не треба входити в діалог. На спокусу треба
відповідати коротко, як Христос відповів Петрові: «Геть, сатано». Або, як вчать
духовні отці, відповідати біблійними фразами. Початок нашого діалогу зі
спокусою – це початок нашого падіння, початок падіння в усіх ділянках, особливо
в ділянках міжлюдських стосунків. Людина входить в діалог, а потім не вміє
стриматися, не знає як, нарікає.
Злий дух являється Єві під видом вужа. Вуж у
древніх був символом інтелігенції. Власне він інтелігентно і брехливо підходить
до Єви, котра є уважною і неуважною воднораз. У його діалозі з Євою стоїть
запитання: «Чи дійсно Бог заборонив їсти плоди з усіх дерев саду?». Це подібне
на запитання подружки: «Чи дійсно тебе мама не пускає на танці до 11 години
вечора?». Оце спокуса для молодої людини! Що Єва відповідає на цю спокусу? Вона
говорить: «Ні, можна їсти, але з цього дерева, що посередині саду, не можна ні
їсти, ні торкатись до нього». Подружка запитує: «Тобі справді не можна іти на
танці до 11?» Відповідь спокушеної дівчини: «Ні, я можу іти на танці, але маю
там чемно поводитись».
Коли ми так відповідаємо на спокусу,
то кидаємо тінь на свою маму, начебто вона не розуміє, що нам уже 17 і на таких
речах, як чемність, вона не мала б
наголошувати, бо ми і самі це розуміємо.
Єва сама збільшує заборону – «…не
можна доторкатись» і зменшує автономію людини – «ні, можна їсти». Спокушувана
людина все перебільшує, щоб вкінці вчинити так, як їй хочеться. Людина
придумує. Негативне перебільшення кидає нас у спокусу.
Єва додає, що Дерево пізнання добра
і зла стоїть посередині саду, хоча до того, поки не спокусилась, вона цього не
помічала. Єва звертає увагу, що воно у центрі. Це Дерево враз стає дуже
важливим у її житті. Воно стоїть самому у центрі, але не можна з нього
споживати, не можна торкатись... Для Єви це спокуса. Єва, за намовою диявола,
починає мислити: «Без цього овочу я не буду щасливою». З цілого саду Єва бачить
лиш одне Дерево, воно для неї найважливіше.
Останній хід диявола – це прямий
обман. Але Єва уже не здатна розпізнавати диявола, обман. Бог каже: «Не їжте з
цього дерева, щоб вам не померти», – а
диявол одразу відповідає: «Ні, напевно не помрете».
Зі злим духом не можна вести діалог.
У нашому житті цими духами є телебачення («лише трошки подивлюся»), думки
(«лише трошки помрію»), Інтернет, азартні ігри… Трошки спокуси не буває. Диявол
так представляє спокусу, щоби нас зловити, як рибку на гачок. А ми, як та
рибка, думаємо: «я ж у воді, дам собі
раду». Не дамо ради у «досвідченого рибалки». Якщо ми на гачку, ми ще можемо
бути у воді, між друзями, ще можемо ходити в Церкву, але ми вже на гачку:
пиятика, наркоманія, розпуста... Сама себе людина не може вирвати з цього, тому
потрібно шукати когось, хто тобі допоміг би.
У спокусі є вибір без вибору: або
бути вічно нещасливим, або переступити Божу Заповідь. А це тому, що сприймаємо
Божі Заповіді негативно, а вони є для нашого щастя, любові і гармонії. Тому від
дитинства уміймо бачити у Божих Заповідях позитив: «Мама мене любить, і я не
хочу її засмучувати, приходячи пізно додому», – так має відповісти дівчина,
котру просили батьки прийди додому вчасно. Якби ми так представляли своїх
виховників, який ми мали б авторитет серед наших друзів, бо батьки бажають нам
добра, адже самі часто у молодості робили помилки, отож намагаються нас від
цього застерегти.
Діалог треба вести не зі спокусами,
а з Богом у великій і глибокій молитві, бо молитва здатна розкодовувати
слабкість людини.
Що сталось після гріха? Біблія пише:
«І відкрились їм очі», але не такі Божі очі, як пропонував диявол – «ви все
будете знати» – а очі ізольованості від
Божої любові. Плодами спокуси є гріх, а відтак страх, стид, комплекси, втеча
з-перед обличчя Бога і духівника. Людина
починає втікати від сповіді, недільної Служби Божої, молитов. Констатує, що не
має часу, не відчуває потреби у молитві. Щоб усправедливити себе, починає
судити Церкву, священиків та навіть і самого Господа. Виправдовується тим, що
усі погані, не розуміють.
Бог, знаючи, що вчинили Адам і Єва,
запитує: «Адаме, де ти?». Цей крик кожен із нас має почути на прощі. Бог нас
шукає, як добрий пастир овечку, як мати дитину. Бо, як говорить євангелист
Йоан: «Бог так полюбив світ, що Сина свого єдинородного дав, щоб кожен, хто
вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне»
Біблійне вчення звучить: «Молімся,
щоб не ввійти у спокусу». Ніколи не кажімо: «не можу». Коли ми говоримо «не
можу», це означає, що ми самі боремося. А спокуса – це справа колишнього
упалого ангела, котрий знає всі методи і хитрощі спокушування. Тому якщо ми
говоримо: «не можу» – це означає, що ми запланували собі боротися зі спокусою
власними силами. З цього випливають і всі інші «не можу»: не можу терпіти,
більше не можу прощати... Виходить, що усе робимо без Господа, а людське
терпіння і прощення є обмеженим, якщо у ньому немає Бога. Тому говорімо
біблійними словами: «Господи, Ти все знаєш, Ти можеш там, де я не можу».
Обміркуймо на тій прощі, без чого
одного я не можу жити щасливо: гроші, зовнішній вигляд, здоров’я, хата, робота,
друзі? Що найбільш потрібно, щоб бути щасливим? Від відповіді на це запитання
залежить наше життя, бо доки ми не поставимо на перше місце живого Бога, доти ми Його ніколи не знайдемо. Бога, Котрий
діє у наших душах, на Котрого ми маємо час, Котрого в мирі запрошуємо і живемо
з Ним в гармонії. Доки все інше, а не Бог, буде на першому місці – доти ми
завжди будемо людьми нещасливими, бо Бог – Джерело щастя. Ми будемо мати все,
але під певним вузьким кутом. Бог охоплює все. Пам’ятаймо, що без усього можна
жити і навіть прожити, але щастя не збудуєш без Бога. Маймо дитячу довіру до
Бога: де Він кличе, де Він є – там іду і Йому довіряю, бо в Бозі ми є
щасливими, а поза Богом – нещасні. Без Бога немає щастя!
