РЕКОЛЕКЦІЇІ
на Великий піст
Блаженніший
Любомир (Гузар)
ПЕРША
РЕКОЛЕКЦІЙНА НАУКА
(Притча про Закхея)
Слава Ісусу Христу!
З Божою допомогою починаємо
дні духовної обнови. Що ми хочемо протягом цих днів зробити? У людей є такий
звичай: коли вони зберуться разом – чи то вдома за обідом, чи у знайомих, чи на
роботі, чи, як буває у Львові, біля пам'ятника Шевченку, – то починають
говорити, як виправити світ , як зробити його кращим. Ми ж поміркуємо протягом
цього часу, як виправити самих себе. Отже, наше завдання – пізнати стан своєї
душі, подумати про своє ставлення до Бога, до самих себе і до ближніх.
Сьогодні ми роздумуватимемо
над подією, описаною у Святому Євангелії, над зустріччю Ісуса Христа з Закхеєм.
Хто такий Закхей? Це митар, вживаючи сучасний термін – податковий урядовець.
Cкажу декілька слів про те,
як у давні часи відбувалося збирання податків. Ісус Христос жив у Палестині,
яка була під окупацією Римської імперії. Римляни не дбали про окупований народ,
вони стежили тільки за тим, щоб окупована провінція сплачувала податки і щоб люди
не виступали проти своїх окупантів. Для збирання податків римляни наймали
добровольців, даючи їм таку обіцянку: «Тому, хто зголоситься, ми дамо мандат і
військову охорону. Ви повинні зібрати встановлену суму грошей, що зберете
більше приписаного – то ваше». Отже, митар мав стільки грошей, скільки міг
витиснути з людей, награбувати.
Ісус Христос розповідає, що
Закхей був багатим чоловіком. Це означає, що він міг здерти з людей набагато
більше, ніж було встановлено. Одне слово, він збагачувався, кривдячи інших
людей. Митарі співпрацювали з римлянами, тому народ, хоч і ненавидів їх, не мав
змоги проти них виступити. В очах народу митарі були публічними грішниками. Це
означало, що порядна людина не приставала до їхнього товариства.
Хочу звернути особливу увагу
на один момент у розровіді
про Закхея. Ісус Христос вирушає у свою останню подорож до Єрусалима, в якому
закінчиться Його земне життя. В цьому поході простежується певна урочистість.
Народ виходить на вулиці, щоб побачити Господа, якого супроводжують апостоли.
Згадаймо ті дні, коли приїжджав Папа: скільки людей висипало на вулиці, що б
його привітати. Так було й тоді. По Єрихоні пішла звістка, що буде проходити
Учитель з Назарета. Люди стали вздовж дороги у три, чотири і більше рядів.
Закхей, який був малого зросту, стоячи ззаду нічого б не побачив. Він
намагається пропхатися вперед, та люди його не пускають. Дуже бажаючи побачити
Ісуса, він побіг вперед і виліз на дерево. Коли малий хлопець вилазить на
дерево – це природно, але коли на дерево починає драпатися дорослий чоловік, то
це викликає подив. Однак Закхей не зважав на людей, які сміялися з нього, тому
що дуже хотів бачити Ісуса. Ми не знаємо, що викликало таке. Може, це була
звичайнісінька людська цікавість.
Христос іде дорогою, навчає
людей. Ось Він наближа ється до дерева і бачить, що на ньому хтось сидить. Ісус
підводить очі і каже: «Закхею, притьмом злізай, бо я сьогодні хочу прийти до
тебе додому». Митар злазить з дерева і біжить, випереджуючи Ісуса, до свого
дому. Народ згіршений. Та ж Закхей чи не найбільший публічний грішник Єрихона,
а Ісус Христос іде до нього на обід! Та Ісус Христос не звертає уваги. Він іде
до Закхея.
Дорогі в Христі! Застосуймо
слова євангельської розповіді до себе. Слухаючи розповідь про Закхея, грішника,
ми не усвідомлюємо, що ми такі самі як він, – що ми також грішні. Це перша
правда, про яку ми завжди маємо пам'ятати. Так, кожен з нас час від часу про це
згадує, бо ж ми ходимо до сповіді. Проте вважаємо себе порядними. Це дуже
небезпечна думка. Чому? Уявімо собі людину, яка тоне. Поки може тримати голову
над водою, то кричить на весь голос: «Рятуйте! Гину!». Так само і ми: поки не
зрозуміємо, що ми є грішні, доти ми не просимо Господа: «Боже, рятуй! Гину!»
Коли ми робимо іспит сумління, готуючись до сповіді, ми перераховуємо все
погане, що ми зробили. Однак ми маємо не тільки ці гріхи. Набагато більше
гріхів породжено тим, що ми мали можливість зробити щось добре, але не зробили.
Тому кожний з нас – грішник.
Є два роди гріхів. Одні гріхи
порушують заповіді, які забороняють щось чинити, зокрема вбивати, красти,
чужоложити, свідчити неправдиво на свого ближнього. Часто люди приходять до
сповіді і кажуть: «Отче, я, по суті, не знаю, навіщо сюди прийшов. Я нікого не
вбив, не обікрав. Але треба відбути великодню сповідь, тому я прийшов». Та є ще
друга група заповідей: вони закликають нас щось робити, зокрема, як каже Ісус,
прощати сімдесят разів по сім, любити ближнього, навіть ворога, робити добро,
бути досконалими, як Отець наш Небесний досконалий. Ці заповіді, на відміну від
першої групи, не мають жодних обмежень.
Ісус Христос порівнює нас з
управителями (це відомо зі Святого Письма). Управитель – це людина, яка
знаходиться немовби між власником (який посідає якесь майно і може ним вільно
розпоряджа-тися)
і рабом (той не має ні майна, ні жодних прав), і покликана керувати добром,
яке їй довірено. Дорогі у Христі, на жаль, ми не є добрими управителями Божого
добра і талантів, які Господь Бог нам дав. Св. Іван Золотоустий говорив:
«Пам'ятай, що ти відповідаєш не тільки за свою душу, але й за цілий світ». Бачимо з телебачення, як той
світ виглядає. Отже, ми погано управляли тими дарами і засобами, які дав нам
Ісус Христос. Коли ми, дорогі у Христі, замислимося над цим, то побачимо себе
дещо в іншому світлі.
Повернімося до Закхея.
Прийнявши Ісуса Христа у своєму домі, господар вирішив скористати з цього
шансу. Він стає перед Ісусом і каже: «Господи, половину свого майна віддаю
бідним». Можливо, хтось скаже: що тут надзвичайного? Однак подумаймо, ким був
Закхей. Та ж він своє добро нагарбав. Митар так любив гроші і майно, що готовий
був за нього безоглядно і немилосердно кривдити людей. А тепер Закхей каже:
«Половину того скарбу, заради якого я жив, через яке кривдив людей, віддаю
бідним». Для нього це означало немовби віддати половину серця. Із Закхеєм
стається щось особливе. Він приймає поклик Ісуса Христа, бачить Його перед
собою і в його серці щось ворушиться. Закхей іде за внутрішнім голосом і каже:
«Господи, я тепер вже буду інакший». Ісус Христос підсумовує цю внутрішню зміну
митаря такими словами: «Сьогодні на цей дім зійшло спасіння. Закхей – справжній
син Авраама». (Назвати ізраїльтянина сином Авраама – означало дати найвищу
словесну нагороду.) Люди, почувши з вуст Ісуса такі слова, збентежилися. Та
Господь і цього разу не звертає на них увагу. Його спосіб думання інакший. Він
бачить перед собою врятовану людину. І це для нас надзвичайно важливо. Адже ми
прийшли сюди не тільки для того, щоб довідатися про свою гріховність. Наша мета
– усвідомити, що Ісус Христос прийшов на землю, щоб рятувати те, що загинуло, -
щоб спасти нас. Він приходить до кожного з нас, особливо в цей великопісний
час, стукає до нашого серця і чекає, щоб ми навернулися. Звертаючись до Закхея,
коли той сидів на дереві, Ісус назвав його на ім'я, бо для Нього кожна особа –
це неповторний Божий дім. У нашому обряді є дуже гарний звичай: коли ми
приймаємо Святе Причастя, священик називає кожного на ім'я. Таким чином, людина
відчуває, що Ісус Христос приходить особисто до неї. Для Ісуса Христа кожен з
нас має неоціненну, неповторну вартість. Закхей це відчув, – він відчув, що
Господь Бог його любить, бо,
незважаючи на ремствування людей, прийшов до того, хто найбільше потребував
допомоги.
Звернімо увагу на ще одну
деталь. Ісус сказав: «Закхею, притьмом злізай, бо хочу бути в твоєму домі».
Господь сказав слово “вже”. І Закхей слухняно виконав наказ: він зіскочив з
дерева і побіг додому. Закхей не сказав: «О Господи, прийди через дві години,
щоб ми могли зварити добрий обід». Ні! Він був готовий відразу.
Диявол часто нас підмовляє:
«Та навіщо будеш турбуватись. Не йди нині до сповіді, підеш завтра» І ми
відкладаємо. Та цього не можна робити! Якщо ми відчуваємо потребу помиритися з
Господом Богом, – не відкладаймо. Бо невідомо, що буде завтра. Розповім вам для
прикладу одну правдиву історію. Хитрий корчмар в Баварії повісив біля своєї
корчми оголошення: «Завтра пиво безкоштовне». Його клієнти, які це побачили,
змовилися і наступного дня дружно зайшли до корчми. Корчмар щедро їх погостив,
поналивав пива, а потім пішов збирати гроші. А вони на те кажуть: «Ні-ні, ми
читали». – «Що ви читали?» І вони вийшли з корчми та й показують на оголошення:
«Бачиш, що написано: завтра пиво безкоштовне». А корчмар відповідає: «Так то ж
завтра – нині платіть!» І так само даємо себе обдурити, відкладаючи на потім.
Господь не цурається нас. Він
іде до кожного особисто, і кличе нас на ім'я, запрошує нас і стукає до нашого
серця: «Відкрий своє серце, прийми мене».
Дорогі у Христі! Помолімося,
щоби ми почули голос Ісуса Христа і сьогодні на нас зійшла Божа ласка, зійшло
Боже спасіння. Амінь.
ДРУГА РЕКОЛЕКЦІЙНА НАУКА
(Притча про
митаря і фарисея)
Слава Ісусу Христу!
Вчора в центрі нашої уваги
була розповідь про подію, а сьогодні – притча. (Притча – це коротеньке
оповідання з повчальним змістом). Але і вчора, і сьогодні Ісус Христос
лаконічно подає нам приклад ставлення людини до Бога.
Два чоловіки – фарисей і
митар – прийшли до храму. Вони не тільки фізично перебували у храмі, як це
роблять туристи, а стояли перед Господом Богом. Вони усвідомлювали, що
перебувають віч-на-віч з Богом.
Спробуймо охарактеризувати
обох чоловіків. Хто такий митар - ми вже мали нагоду дізнатись вчора. Це був
публічний грішник, людина, яка збагачувалася, кривдячи людей. Фарисей – це для
нас нова постать. Фарисеї належали до групи побожних євреїв, яка сформувалася
приблизно за 200 років перед приходом Ісуса Христа і вже тоді передчувала
наближення римської окупації. Фарисеї не хотіли брати до рук мечів, як це
робила інша група – зелоти (тепер ми б мали назвали їх терористами). Фарисеї
казали: «Господь Бог нас врятує, якщо ми будемо вірно дотримуватися Божого
Закону». Вони розробили до кожної Божої заповіді списки приписів (всього 683) і зобов'язалися їх не
порушувати. Мало хто в Ізраїлі знав їх, мало хто міг навіть мріяти, щоб
виконати все. Їхня філософія була така: якщо ми будемо ретельно і досконало
дотримуватися Божих заповідей, то Господь Бог мусить нас визволити, звільнити
від римської окупації.
В чому недоліки тої групи?
Хоч спочатку вони, можливо, й мали намір всі надії покладати на Господа, та,
однак, вони допускали помилки, бо почали погорджувати всіма людьми, які жили не
так, як вони. У цій притчі Ісус Христос кількома словами це підкреслив: фарисей
стоїть перед Господом Богом, він пішов вперед, став перед самим престолом і
каже: «Господи, дякую Тобі, що я не такий як той митар, що я побожний, що я
добрий, не такий грішний». Фарисей погордив не тільки грішником, але усіма
іншими людьми. Коли ми називаємо когось фарисеєм, то маємо на увазі, що та
людина є нещира, щось вдає. Вони дивились на інших з погордою.
Дорогі у Христі! Те, про що
ми говоримо, було дві тисячі років тому. Але і сьогодні серед нас є такі люди,
які вважають гіршим того, хто поводиться не так, як вони. Ми дуже легко
потрапляємо у пастку, коли, прагнучи зробити щось добре, погорджуємо іншими
людьми.
Однак погорда не була
найбільшою хибою фарисеїв. Гірше те, що вони вважали, начебто Господь Бог їм
щось винен, що Він мусить їх винагородити за те, що вони такі добрі, бо
виконують Заповіді Божі і безліч приписів.
Для них Господь був вже не
Богом, а неначе якимсь торговцем: я тобі даю це, а ти мені маєш дати те. Одне
слово, вони ставили себе нарівні з Господом Богом. Фарисей прийшов до святого
храму, став перед Господом, але Його не потребує. Звернімо увагу, як багато
разів фарисей вживає в цій коротенькій притчі слово «я»: “я пощу”, “я жертвую”, “я не
такий, як інші люди”. Він думає більше про себе, ніж про Господа
Бога.
Митар – повна протилежність
фарисею. Митар не йшов до переду. Переступивши поріг храму, став при дверях. І
на цьому місці б'ється в груди (знак жалю у Старому Завіті) кажучи: «Боже, будь
мені милостивий, хоч я грішний». Він не говорить про свої заслуги, бо він їх і
не має. Однак його увага, його звернення спрямоване до Господа Бога. «Боже,
будь милостивий, не дивися на мої гріхи». Тут видно велику відмінність між
фарисеєм, який стає перед Богом як рівний перед рівним, і митарем, який
звертається до Бога як довжник, як той, що потребує Бога.
Ісус Христос завершує свою
притчу словами: «Кажу вам...». Ця фраза у Святому Письмі дуже важлива. Вона
вказує на те, що Ісус Христос говорить в цьому місці як Бог. «Кажу вам: цей
повернувся виправданий до свого дому, а не той...». Ісус Христос дав свою
божественну оцінку. І Він пояснює: «... кожний, хто вивищується, буде
принижений, а хто принижується, – вивищений». Фарисей себе вивищив: «Ось я,
Господи, порядна, добра людина». Він поставив себе нарівні з Богом. А митар,
навпаки, цілковито принижує себе перед Богом: «Боже, ти є добрий. Я грішний, я
перед тобою є ніщо, навіть гірше, ніж ніщо. Я – грішне створіння. Але ти, Боже,
є добрий».
Дорогі у Христі, не знаю, чи
відважилися б ми стати перед Господом Богом і сказати йому: «Я рівний з Тобою,
Боже». Напевно, ніхто з нас так не каже. Однак ми промовляємо це через свої
вчинки. Ми кажемо в молитві Господній: «Нехай буде воля твоя». Та робимо те, що
хочемо ми, а не те що бажає Бог. Проілюструю це на прикладі. Батько каже до
сина: «Сину, повернись додому до 22 години». А син повертається о 23 годині.
Чия воля сталася: батька чи сина? Так само й з Богом: Бог нам щось каже, і ми
нібито підтакуємо: «Нехай буде воля твоя», однак робимо те, що подобається нам.
І в такий дивний спосіб ставимо себе нарівні з Богом.
Для того, щоб переконатися в
гріховності такої поведінки, згадаймо про своїх прародичів Адама і Єву. Господь
Бог сказав їм, що мають робити: займатися господарством, управляти усім, одне
тільки не сміють робити – їсти плодів із дерева знання. А диявол підкрався до
них і каже: «А ви знаєте, чому Господь Бог заборонив вам їсти той плід? Якби ви
його з'їли, то самі стали б як Бог». Адам і Єва не могли встояти проти такої
спокуси, вони хотіли бути як Бог. Цей гріх ми повторюємо щоразу, коли робимо
щось всупереч Божій волі. Ми дуже часто приходимо до сповіді і маємо цілий
список гріхів, які допустили. Гріх небезпечний передусім тим, що через нього ми
ставимо себе нарівні з Господом Богом.
Ми забуваємо, дорогі у
Христі, що наше спасіння не наша заслуга. Це Божий дар. Коли ми робимо щось
добре, коли ми слухаємо Господа Бога, ми відкриваємо своє серце, щоб прийняти
цей дар. У Святій Літургії і в останній заамвонній молитві кажемо: «Бо всяке
добро сходить з висоти від тебе, Отця Світла...». Під час молитви «Отче наш»
священик (в перші століття християнства усі люди) підносить руки з відкритими
долонями, щоб прийняти Божий дар. Він стоїть з простягнутими догори руками,
готовими щось прийняти. Подумаймо, якби до нас прийшов жебрак і щось просив,
але стояв зі стиснутим кулаком. Ми б йому нічого не дали, бо він, напевно, в
тому кулаку щось має, йому від нас нічого не треба.
Скільки разів під час
Літургії ми кажемо: «Господи, помилуй! Подай, Господи!» І то ми не сперечаємося
з Господом Богом, ми не домагаємось чогось від Нього, а просимо: «Господи,
помилуй! Подай, Господи!» Значить, такого ставлення вчить нас свята Церква на
підставі Євангелія і Божого об'явлення.
Фарисей не потребував Бога:
він ставив себе у центр життя. Цей гріх називається гордістю. Він замикає
людину перед Господом Богом. Тож діймо з покорою, як митар: «Боже, ти є добрий,
твоя воля – це шлях мого життя». Адже покора – це протилежність гордості. Та не
можна плутати покору з підлабузництвом. Покора – це правда, - правда про себе
самого.
Ми, люди, на жаль, маємо
схильність грішити. Та це не означає, що після того, як ми згрішили, образили
Господа Бога, то не можемо до Нього приступити. Митар, який просив пробачення у
Господа, пішов додому виправданий. Так само і з нами: якщо ми повернемось до
Господа Бога і скажемо: «Боже, я грішний, я зблудив, я не зробив так, як треба
було, але ти, добрий, змилуйся наді мною», – то це дасть нам можливість жити.
Ще одна думка. В нас є така
приказка: «Без Бога ні до порога». Часто буває так: ми вже все зробили і
згадали, що треба ще помолитись, щоб Господь Бог поблагословив нашу справу,
немовби Він – це якась печатка. Коли ми починаємо якусь справу, то передусім
повинні запитати себе: чи те, що я хочу зробити, відповідає Божій волі.
Якщо, засилаючи молитви і просьби
до Господа Бога, ми серцем відчуваємо, що наш задум є добрий, що на нашу працю
зійде благословення, тоді ми маємо шанс на успіх.
Святе Письмо Старого Завіту
розповідає нам про полководця Гедеона, який, зібравши народ, виступив проти
філістимлян. Він мав близько 10 тис. воїнів. І Господь Бог заговорив до нього:
«Гедеоне, маєш забагато людей». А філістимлян було вдвічі більше – 20 тис.
воїнів. Гедеон спочатку здивувався: як, половина – і забагато? Господь Бог
каже: «Гедеоне, пошли додому тих, хто має родину». Гедеон так і зробив. Військо
зменшилося вдвічі. Іде він назустріч філістимлянській армії – аж тут голос
Господній: «Гедеоне, маєш забагато людей!» – «Господи – хіба 5 тис. забагато?»
– «Як ви прийдете до ріки, дивися уважно: одні будуть пити прямо з ріки, інші –
черпати воду долонями. Тих, що питимуть з долонь, відпусти додому». Гедеон
послухав Господа. Залишилося тільки 300. А Господь Бог каже: «Гедеоне, не
хвилюйся. Ти не програєш, бо я з тобою».
Дорогі у Христі! Іноді нам
бракує довір'я до Бога. Забуваємо, що Господь Бог – Всемогутній, що Він –
Творець світу, що нічого не відбувається без Його волі. Хто з нас сподівався,
що Радянський Союз розпадеться? Я думаю, що це Божий задум.
Поставити
Бога в центрі життя – означає, кажучи по-простому, радитися з Богом у кожній
справі, у кожному почині.
Не покладатися тільки на власні сили, а казати: «Боже, якщо ти хочеш, — так
станеться. А я хочу бути з тобою. Я хочу бути на Твоєму боці».
Наприкінці хочу звернути Вашу
увагу на ще один момент. Якщо ми повірили в Господа Бога, якщо Він є справді
центром нашого життя і відчуваємо близькість з Ним, то чи хочемо поділитися
доброю вісткою з ближніми? Чи ми охоче розказуємо іншим про Бога? Наше життя
значною мірою повинно нагадувати Святе Письмо, яке має завдання розказати іншим про
Бога. У цій царині ми не робимо всього того, що повинні робити. Навіть, коли
бачимо Божу благодать у своєму житті, то чомусь не відчуваємо бажання піти і
сказати про це людям, поділитися з тими, які не ходять до Церкви, не належать
до неї. Наслідуймо Пресвяту Богородицю, яка сказала: «Велике сотворив мені
Господь». У житті кожного з нас Господь сотворив велике.
ТРЕТЯ
РЕКОЛЕКЦІЙНА НАУКА
(Притча про
блудного сина, ч. 1)
Слава Ісусу Христу! Дорогі у
Христі!
Сьогодні ми роздумуватимемо
над притчею про блудного сина. За своєю тематикою вона подібна до притчі про
митаря і фарисея, яку ми розглядали вчора. Тому й сьогодні ми зосередимо свою
увагу на місці Бога в нашому житті, подумаємо, ким Він є для нас.
Перед нами – батько. Як
свідчить його син, він – добрий господар, бо його наймити мали що з'їсти. Це
означає, що він шанував своїх слуг і наймитів, добре їx годував. Цей батько має
двох синів. І ось молодший звертається до нього з проханням віддати його частку
спадщини, бо він хоче йти в чужі краї.
Дехто з нас вважає, що гріх
молодшого сина полягав у тому, що він пішов, втік з дому. Але ні! Він звернувся
до батька з цілком природним проханням. Щоб зрозуміти цю притчу, потрібно
врахувати обставини життя в Палестині в часи Ісуса Христа. Тоді був дуже мудрий
закон, який забороняв ділити землі. Якщо в когось було декілька дітей, то всю
землю одержував найстарший, а молодшим виплачували їхню частку і вони або йшли
вчитися, або ставали ремісниками, або вирушали в чужі краї і там влаштовували
собі нове життя. Був у них ще такий звичай: ті, що пішли в далекий край, на
схилі років поверталися в Палестину, купували собі клаптик землі, щоб вмерти в
рідному краї.
Тому, почувши слова сина,
батько не розгнівався, радше, навпаки, – зрадів, що син сам виявив ініціативу,
бажання і відвагу піти в чужі краї, щоб там розпочати своє життя. Він виділив
молодшому синові стільки, скільки йому належало і, напевно, дав йому повчання,
як той має поводитися в чужому краю та поблагословив його на дорогу. Отже, в
цьому вчинку сина не було гріха.
Його гріх полягав ось у чому.
Взявши гроші, він пішов у чужий край. У той час, як і сьогодні, були люди, ласі
на чужі гроші. І коли в тому далекому краю корисливі люди «занюхали», що
недосвід-чений
у житті молодець має гроші, вони почали його забавляти, разом з ним гуляти, – і
все це за його гроші. Але і це було не найгірше. Він забув науку свого батька.
Батько радив, що треба оминати блудниць і погане товариство, навчав, як треба
працювати. Книга мудрості Старого Завіту містить багато таких мудрих порад,
розсудливих, випробуваних життям.
В нас є така приказка: «Не
будеш слухати тата і мами – будеш слухати псячої шкіри». Яка суть цієї
приказки? Якщо не будеш жити так, як тебе вчили батьки, то ти постраждаєш в
житті і тебе суворо покарають. В часи Середньовіччя карали публічно, біля
ратуші. Винного прив'язували до якогось стовпа або, якщо злочин був великий, –
вішали. Народ скликали барабанами, щоб також інші люди дістали науку. Барабани
ж, як відомо, зроблені з псячої шкіри. Отже, не будеш слухати тата і мами, –
будеш слухати, як скликатимуть людей на твоє покарання.
Ця приказка стосувалася і
цього молодого чоловіка. Прийшла кара: грошей не стало, він їх розтринькав.
Однак жити хочеться, треба якось заробити собі на життя. Тоді він іде до
якогось громадянина того краю, можливо, навіть і одного із тих, з ким він
прогуляв своє майно, та й каже: «Коли я мав гроші, ми разом гуляли. То, може, б
ти мені зараз поміг». А той почав насміхатися з нього, що дуже часто
трапляється в житті, і послав його пасти свині. Для нас це ще не найгірше. Та
євреї вважали митарів і свинопасів останніми людьми. Але й тоді про нього ніхто
не дбав. Свині мали що їсти, а йому не давали нічого. Молодий чоловік починає
роздумувати: «То я тут, у чужім краю, на чужім полі, пасу свині і голодую. А в
мого тата вдома звичайний наймит має всього вдосталь. До чого я докотився? Що я
наробив?» І він зрозумів, що образив Бога, образив батька і що треба
навернутися, повернутися до батька. І він це робить. Іде до батька з
постановою, що коли стане перед ним, то публічно визнає, що він образив небо і
не вважає себе гідним бути його сином; він буде радий, якщо батько прийме його
за наймита.
Ще тоді, коли син покинув
рідний дім, батько його поблагословив на дорогу, тішився, що син пішов. Та він
часто дивився на ту дорогу, якою пішов син. Аж одного дня бачить, що син
повертається! Батько кидає все і біжить. Слуги, правдоподібно, дуже
збентежилися: що сталося, їхній господар, достойний чоловік, раптом кудись
побіг! Вони кинулись за ним. Батько біжить назустріч синові. Син, побачивши, що
батько біжить до нього, міг би сказати: ну, Богу дякувати, не треба мені
виправдовуватись, батько мене прийме назад. Але ні, він, будучи добре вихованою
дитиною, каже: «Тату, я провинився перед небом і перед тобою, прийми мене як
одного із своїх наймитів».
Батько нічого не відповідає,
він лиш обіймає сина, цілує і наказує слугам принести добру одіж (як належить
синові доброго господаря), перстень (в давні часи, замість підпису, як це
робиться сьогодні, прибивали перснем печатку). Таким чином, він повертає йому
синівські права. Наказує також принести сандали! Адже наймити ходили босоніж, а
господар і його родина мали взуття. Значить, батько приймає його як сина,
приймає його з любов'ю. Він міг би сказати: «Лайдаку, що ти наробив, іди спершу
вмийся, а тоді будемо говорити». Ні! Він приймає його відразу. Навіть більше,
каже справити бенкет. В ті часи у великому багатому домі завжди тримали телятко
і різали його, як прибував достойний гість. Так само, як ми сьогодні стараємося
в холодильнику мати щось для гостей.
Батько наказує зарізати теля,
тобто приймає молодшого сина як достойного мужа. Батько не хвалить його за те,
що той зробив, не каже: «Ну що ж, синку, трохи побавився, пізніше якось то
залагодимо». Він поводиться дуже гідно і приймає його з любов'ю як сина. У цій
частині притчі вся ініціатива виходить від батька.
На основі цієї історії можна
було б зняти чудовий фільм. Однак Ісус Христос говорить усе це не для того, щоб
нас забавити. Коли ми читаємо у Святому Письмі описи якихось подій, то звичайно
ідентифікуємо себе з певною особою. Наприклад, думаючи про розп'яття Ісуса
Христа, питаємо себе: а де моє місце? Чи я серед тих, що стережуть Христа? Чи я
стою біля Богородиці й Івана? Чи стою з тими, що насміхаються з Ісуса? Чи,
може, я – один із тих, що байдуже проходить повз Христовий хрест?
Готуючись до великодньої
сповіді, мусимо собі признатися, що ми значною мірою є блудними синами.
Подумаймо: скільки Господь Бог дав нам дарів? Він дав нам життя, батьків,
таланти, тіло і душу, розум і вільну волю. Він дав нам цей прекрасний світ:
сонце, місяць, ліси, поля, здатність щось творити, будувати. Я перелічив тільки
природні дари. Однак Господь дав нам також дар святої віри. Це ж дар! Усе, що
ми маємо, усе що є довкола – це Божий дар! Виникає наступне запитання: а що ми
з тими дарами зробили? Що ми зробили доброго для Бога? Що ми зробили доброго
для своїх ближніх? Що ми навіть для себе доброго зробили? Скільки нагод ми
змарнували? Коли ми подумаємо про це все, нам стає моторошно. Справді, як мало
ми використовуємо Божі дари. А інколи ще гірше – ми ними зловживаємо. Отримавши
дар мови, ми можемо спілкуватися одне з одним, ми можемо переказувати наші
почуття. Однак скільки разів ми послуговуємося цим даром, щоб обмовляти,
очорнювати, проклинати! І так з кожним Божим даром.
А хто в цьому винен? Тепер є
різні теорії, які стараються звільнити людину від вини. Хтось вбив свого
сусіда. Подають на вбивцю до суду. Однак психологи доводять, що він не сповна
розуму. І звинувачують усіх: батьків, які його занедбали, сусідів, які не
любили – тільки не його. Всі винні, тільки не він.
Пригадую якось покійний Патріярх Йосиф
розповідав одну історію. (Було це після обіду, ми ходили понад берегом моря.)
Блаженніший казав: «Був я в одному таборі. До мене приходили різні люди.
Приходили люди щирі, щоб щось запитати, у чомусь порадитись, приходили і
підіслані, щоби витягнути з мене мої думки. Був там один хлопець, років 16-17.
Це була добра дитина. Його зловили в лісі і як партизана вислали в Сибір. Той
хлопець часто до мене приходив, я охоче з ним бесідував. Одного разу він каже:
“Екселенціє! Маю тільки одне бажання”. Я зацікавився: що такий хлопець може
хотіти? Я думав, що він скаже, що хоче вчитися, одружитися, завести
господарку... Різні думки крутилися в моїй голові. А він каже: “Я хочу, щоб я
ніколи в житті не зробив чогось підлого.” Я остовпів від захоплення. Той
молодий хлопець у складних життєвих обставинах відчував у собі духовну силу, що
він може бути чесний. Він відчував свою повну відповідальність». Так само й ми,
дорогі у Христі, відповідальні за те, що робимо доброго чи поганого. А це ще
більше ускладнює наше становище. Бо, поглянувши на своє життя, на те, що ми
зробили, як ми змарнували Божий дар, і усвідомивши власну вину, можемо бути
цілковито зламані.
Ісус Христос, який знав і
знає нашу неміч, розказав нам цю притчу про доброго і люблячого батька, яку ми
помилково називаємо притчею про блудного сина, неначе він є головною постаттю.
Це є притча про батька, який чекає, коли ми до нього прийдемо. Навіть більше,
не тільки чекає, а біжить нам назустріч із розпростертими обіймами. Він не
хоче, щоб ми виговорилися і все розказали, а цілує нас, радіє, що ми з ним. Тож
коли ми вже зробимо іспит совісті, коли вдаримося в груди і скажемо: «я винен»,
– сміливо ідімо до сповіді, бо добрий Отець чекає на нас з любов'ю з
розпростертими обіймами.
ЧЕТВЕРТА
РЕКОЛЕКЦІЙНА НАУКА
(Притча про блудного сина, ч. 2)
Слава Ісусу Христу! Дорогі у
Христі!
Сьогодні з Божою допомогою
маємо зробити наступний крок у нашому бажанні якнайкраще підготуватись до
празника Христового Воскресіння. Вчора ми роздумували над першою частиною
притчі про блудного сина і хотіли з'ясувати, яким є наше ставлення до Господа
Бога. Ісус поставив у центр нашої уваги образ батька, який чекає на своїх
дітей, щоб їх прийняти і обійняти.
Цього разу ми поміркуємо над
собою і над своїм ставленням до ближніх. Отож подумаймо над другою частиною
цієї прекрасної притчі.
На відміну від молодшого
брата, який не послухав науки батька і змарнував його добро, старший, на перший
погляд, є добрим сином. Адже він залишився з батьком, працював, не покидав
дому. Можливо, прочитавши притчу вперше, ми симпатизували старшому синові. Однак,
трохи поміркувавши над тією постаттю, побачимо щось таке, що нам не зовсім
подобається. Старший син звертається до батька і закидає йому, що той не
звертає на нього уваги: він трудиться, постійно є поруч, дбає про майно, та
батько ніколи у видимий спосіб його не відзначив, а тепер, коли повернувся
молодший син – пройдисвіт, батько готує для нього бенкет, та ще й який – з
танцями!
Певною мірою нам зрозумілий
жаль старшого сина, бо все ж таки для цього є підстава. Але йдеться про щось
інше. Він іде з поля і раптом чує музику. Питає слуг: «Що сталося? Що тут
діється? Хто прийшов?» Слуги відповідають: «Твій молодший брат повернувся і
батько з радості справляє для нього бенкет». Старший син розгнівався. Він
відразу закидає батькові, що він його не признає. Та батько дивиться глибше в душу свого
старшого сина й каже: «Та ж ти завжди зі мною. І все, що я маю: уся посілість,
майно – твоє. Твій молодший брат наробив багато дурниць, але він повернувся».
Старший син не усвідомлює
свого щастя. Він справді був удома, не відходив від батька, працював, старався,
але не вмів цього оцінити. І тому, коли його молодший брат повертається, його
це абсолютно не тішить. В нього немає такої любові, як у батька.
Один французький драматург
написав драму, в якій є цікава сцена. Перед небесними воротами стояв натовп
праведників, які чекали, щоб їм відчинили. Вони радіють, сміються. Аж раптом
хтось повідомляє, що Господь Бог буде пускати до неба також і грішників.
Праведники страшенно збентежилися: як то Бог може пускати до неба також і
грішників? Французький автор, світська людина, вміло схопив той момент, який
Христос хоче передати нам у своїй притчі. Старший син не розуміє свого батька,
– не розуміє, що означає бути разом з батьком. Іншими словами, він не розуміє,
яке велике щастя бути з Богом.
Ми, дорогі у Христі, не
завжди розуміємо Божу любов. Вона часом видається нам нерозумною, навіть
несправедливою. Чому Господь Бог дозволяє, щоб сонечко світило однаково і для
праведних, і для грішників? Чому Господь Бог такий терпеливий до грішників?
Хтось грішить, повторює гріхи – поринає у гріх. А Господь Бог неначе спить: не
бачить, не чує, терпить того грішника. Для нас не зрозуміла така любов
Небесного Отця.
Може, хтось із нас іноді
думає так: якби Господь Бог дав мені ненадовго, хоча б на дві години,
можливість діяти, то я б вичистив(ла) світ від усіх грішників, жодного б не
залишив(ла), – забуваючи слова, які чуємо на Вечірні: «Господи, якщо би Ти
почав нам гріхи числити, хто з нас би встояв?» – забуваючи, що всі ми грішні.
Ми судимо інших, відмовляємо їм у Божій любові, хоч самі дуже щедро з неї
користаємо.
Старший брат не тішився, що
молодший скористав з батьківської любові. І ми можемо запитати: чому син був
вдома? Може, боявся, як той невільник, щоб його не побили, й тому служив? Чи боявся,
як слуга, щоб йому не затримали зарплати, й тому вірно виконував усі накази? Чи
справді він, як добрий син, хотів виконувати батьківську волю? Якби він робив
усе це радо, з любові до батька, то він би тішився, що молодший син повернувся
додому і тепер також буде виконувати ненькову волю.
Тепер, коли ми готуємося до
великодньої сповіді, подумаймо: чому ми маємо старатися виконувати Божу волю?
Боїмося потрапити до пекла, чи, може, зазнати покарання ще на землі? Чи справді
хочемо робити добро з любові до Бога?
Уявімо собі таке: ми, порядні
люди, прийшли до церкви, слухаємо Літургію. Аж раптом відчиняються двері і
заходить людина, яку ми знаємо як великого грішника. І та людина стає тут,
перед нами, молиться, потім повертається до всіх і каже: “Браття і сестри,
простіть мені”. Запитаймо себе: що ми зробили б?
Богу дякувати, що ми
зібралися тут, що молимося, приймаємо Святі Таїнства, стараємося жити пo-Божому. Але
є багато людей, які не моляться, які не приймають Святих Таїнств, не
сповідаються. Чи ми шкодуємо, що їх немає з нами? Чи ми переживаємо за них, чи
відчуваємо, що через це не можемо бути цілковито щасливими? Відповідь на ці
запитання допоможе нам з'ясувати, наскільки ми вміємо оцінити щастя бути з
Богом.
Повернімось до розмови батька
із старшим сином. Вона розпочинається гострим словом старшого сина: «Той
розтринькав твої гроші, а ти йому бенкет справляєш?!» А батько йому на те:
«Дитино, все моє – твоє. Твій брат повернувся. Треба тішитися». Ми не знаємо
точно, чи зрозумів це старший син, бо Ісус Христос не докінчив цього епізоду.
Може, він відмовився від брата, зрікся батька, пішов і сів десь з наймитами до
вечері. Але подумаймо, як було би прикро, якби він прийшов до столу і влаштував
скандал! Як би це образило батька!
Чому старший син так реагує
на батькові дії? Молодший син був не такий, як він, не вмів жити так, як він.
Старший син не прислухався до думок інших. Він мав свою логіку, думав тільки
про себе.
Тепер ми робимо іспит
сумління. Подумаймо, дорогі у Христі, скільки гріхів ми чинимо, засуджуючи
ближніх. Послухаймо, що говорять люди в трамваях чи автобусах, коли збираються
на перерві під час концерту. Здебільшого це осуд. Чому ми осуджуємо? Бо інші
люди, про яких ми говоримо, не такі, як ми. Класичний випадок: свекруха й
невістка, які по-різному варять борщ. Чи суттєво те, що хтось любить народну
музику, інші – джаз, а ще інші – класику; що хтось належить до Пласту, а інший
– до УМХ.
Звичайно, що гріх ми мусимо
осудити, але ніколи не берімось судити грішника, бо це має робити Господь Бог.
Часто осуд спричинений заздрістю. Заздрість – це така гадюка, яка висмоктує з
нашого серця любов. Чому Каїн убив Авеля? Чому Саул не-навидів Давида? Через
заздрість. Чому ми до сьогодні поділені на православних і католиків? Та через
заздрість, яка сягає вже сотні років! Тому ми повинні поглянути у своє серце,
дорогі у Христі, чи там, бува, не сидить та гадюка, яка висмоктує з нас життя.
Якщо ми хочемо виправитися,
хочемо встановити рівновагу у своєму житті, якщо справді хочемо помиритися з
Богом, жити у злагоді з іншими людьми, мусимо пробачити їм і перепросити
Господа. Але замість нарікати на жорстокий світ і плакати, краще зробімо щось
добре – навернімося самі. В Америці є рух, який називається «Хрестоносці». Його
гасло – «Краще засвітити одну свічечку, аніж проклинати темряву». Якби кожен з
нас засвітив свою свічечку, то темрява зникла б.
Яка наша програма? Ісус
Христос дуже гарно виклав у цій притчі її перший крок – зрозуміти свою
гріховність; другий крок – повернутись до Бога, перепросити його. Можемо бути
абсолютно певними, що Він нас прийме. Третій крок – пробачити одне одного і
прийняти. Коли так зробимо, тоді Ісус запросить нас до святочного урочистого
бенкету, тоді перед нами відкриються небесні ворота.
П’ЯТА
РЕКОЛЕКЦІЙНА НАУКА
(Про Страшний cуд)
Слава
Ісусу Христу! Дорогі у Христі!
Христос казав, що найбільша
заповідь – любити Бога і ближнього. На початку цього тижня ми роздумували
більше над першою частиною цієї заповіді: як любити Бога, ким Бог є для нас, як
Він нас любить. А сьо-годні
присвятимо свою увагу – ще більше, ніж учора – любові до ближнього. Основою
наших роздумів буде розповідь Ісуса Христа про Страшний суд.
Ми не завжди усвідомлюємо, що
Ісус Христос постійно є з нами (у конкретний спосіб присутній у кивоті). Він –
тихий, лагідний, довготерпеливий, нікому не нав'язується, чекає на нас. Тому ми
немовби недобачаємо Його, не звертаємо на Нього належної уваги. Ісус каже, що
наприкінці світу, у слушну хвилину, Він повернеться у славі й величі. Тоді
люди, напевно, не зможуть оминути Його своєю увагою. І що ж тоді відбудеться?
Чи справді будуть засідати суддя, адвокати, прокурори, будуть давати показання
свідки, як це, звичайно, відбувається на суді. (Згідно з наукою наших богословів, ми відразу після смерті стаємо
віч-на-віч з Богом і відразу відчуваємо, куди треба іти. Кожний стає суддею для
себе).
Ісус Христос сам пояснює нам,
що буде, коли Він повернеться у славі й величі. (Господь вдається до образу
пастуха, який жене з поля свою отару і, заганяючи її в кошару, розділює на „овець”
і „козлів”).
Тоді буде вже не суд, а об'явлення, –
остаточне об'явлення Бога, яке відкриє нам Його справедливість і милосердя.
Ймовірно, що там буде для нас багато несподіванок, бо ми зможемо побачити тих,
кого судили, по правиці Господа, серед вибраних, праведників, а тих, кого
прославляли — по лівиці. Ісус Христос звертається до праведних: „Увійдіть у
небо, увійдіть у рай, приготований Вам з початку світу”. Бути в раю – означає
бути з Богом. Господь Бог хотів би, щоб ми всі були біля Нього. Однак не всі на
це пристали: ми знаємо про ангелів, з яких почалося пекло. Пекло — це стан, за
якого людина зрозуміла Божу велич, красу і відцурались її.
В образі останнього
об'явлення, яке ми популярно називаємо Страшним c удом, Ісус Христос показує
нам, який легкий Його закон: одягнути нагого, нагодувати голодного, напоїти
спраглого, відвідати хворого, відвідати в'язня, прийняти подорожнього. Це ж
цілком природно: якщо я бачу перед собою голодну людину і маю кусник хліба, то
не треба бути великим святим, а нормальною людиною, щоб поділи-тися. І
кожен з нас, бачачи потребу, зробить це підсвідомо! Ісус Христос не каже:
лікуйте хворих, розбивайте в'язниці, випускайте в'язнів. Ні! А тільки закликає
відвідати їх! Який легкий закон! Але наго-рода і кара — величезні,
вічні! Ми навіть не можемо собі вповні уявити, що таке вічність, яка не має
меж, яка виходить за межі можливостей нашого розуму і уяви. А Ісус Христос каже
до праведних: ідіть, щоб навіки бути з Отцем! Таким чином він каже до решти:
прокляті ви, ідіть навіки геть!
Та найбільше нас дивує те, як
Ісус Христос представляє цілу програму нашого життя. Ми знаємо, що Предтеча
Христа Іван Хреститель говорив до людей – які приходили до нього і запитанням,
що їм робити для спасіння, –
щоб були справедливі, гідно поводилися зі своїми ближніми. Ісус Христос
проповідує те саме і через вищезгаданий образ підкреслює любов до ближнього.
Свята Церква, продовжуючи
науку засновника Церкви Ісуса Христа, заохочує нас завжди, а особливо під час
посту, до діл милосердя. І ми завжди запитуємо: чому Ісус Христос не склав
великого списку усіх заповідей, які є в Старому і Новому Завіті? Чому,
говорячи про Страшний Суд, Він згадує тільки про діла любові?
Заклик Ісуса Христа до діл
милосердя, сказані в сьогоднішній притчі, на перший погляд заперечують думку,
яку я висловив під час попередніх реколекцій, що небо, спасіння — це є Божий
дар. Насправді тут нема суперечності. Адже Ісус Христос немовби підкреслює, що
наші добрі діла не є квитком до неба.
То чому ж Він так наполягає,
щоб ми робили добрі діла? Спробую пояснити це на прикладі. Як Вам відомо, в
середині XIX століття в Люрді (Франція) сільській дівчинці Бернадетті Субіру
об'явилася Пресвята Богородиця. Побачивши гарну паню, дівчина сильно злякалася. Вона
розповіла про це своєму парохові. Бернадетта була побожною дівчиною, та парох
засумнівався (у таких ситуаціях треба
бути обережними). Та пізніше зрозумів, що щось таки є на тому місці, що на
нього вказувала дівчина. Він пішов до єпископа і розповів цю історію. Єпископ
вирішив перевірити, що то за дівчина. Зібралася комісія, і один із її членів
запитав: „Хто є грішником?” Бернадетта відповіла: „Грішником є той, хто любить
гріх”. Яка витонченість богословської думки: не той, хто грішить, а той, хто
любить гріх!
Ми всі грішимо, але це не
означає, що ми всі грішники. Проілюструю це на прикладі. Я люблю свою маму. Але
я не можу сказати, що завжди був чемний. Однак тоді, коли усвідомлював свою
провину, йшов до мами і перепрошував її. І ніхто не сумнівався, що я її люблю.
Коли ми любимо, то не грішимо.
Що означає робити добрі діла
ближнім? Це означає сказати Богові: „Я тебе люблю”, тобто відкрити Йому своє
серце. Навіть, якщо хтось із нас вчинив
великий гріх, але не змінив свого наміру робити добро, тоді він показує, що
любить Бога. Любов — це спільний знаменник усіх заповідей. Тому Ісус
Христос підкреслює, що ми повинні виявляти свою любов. А виявити любов до Господа – означає робити добрі діла.
Бог хоче спасіння всіх нас.
Немає людини, якої б Господь Бог не любив, не хотів би мати навіки біля себе.
Але Він дав нам вільну волю, тому цілком можливо, що людина вибирає гріх як
програму свого життя. Це, звичайно, відбувається не раптово: любов до гріха
поступово зростає і коли досягає апогею, людина падає. Ми маємо класичний
приклад цього падіння в особі апостола Юди. Він зрадив Ісуса не відразу. Спершу
Юда був такий, як усі інші апостоли, — порядний чоловік. Однак він почав
падати, і ми знаємо, до чого це призвело. Врешті-решт розпач штовхнув його на
самознищення.
У світі є багато добрих
людей. Та всі вони мають бути пильні, бо якщо вони будуть занадто впевнені в
собі, чинитимуть маленькі щоденні гріхи, то поступово котитимуться донизу. Той, хто каже, що з ним такого не станеться,
вже ступив на дорогу зла. Тарас
Шевченко писав: «Добро найбільше є на світі — це братолюбіє». Цю думку він
немовби витягнув зі Святого Письма і дуже гарно, поетично, коротко, але суттєво
передав. Чому це найбільше добро? Я вважаю, що дев'яносто відсотків усіх
труднощів, які переживають поодинокі люди, сім'ї, громади, цілі народи
породжені браком любові до ближнього. Погляньмо на самих себе. Ми українці, –
великий народ, маємо багату землю. Та нас чомусь у світі не дуже поважають.
Чому? Ми не об'єднані, у нас не панує
братолюбіє. Якби ми стали пліч-о-пліч, то були б великою силою. Всі вороги землі бояться одного: любові
ближнього. Тому в світі так багато пропаганди, яка має на меті роз'єднати
людей. Здавалося б, це часто робиться з добрих намірів. Наведу приклад. Кожен
із нас не раз чув палкі промови про любов до України. Які вони мають наслідки?
Дуже часто вони призводять до ненависті супроти інших людей. Для того, щоб
оцінити якість будь-якої патріотичної промови, досить проаналізувати, чи
породжують вони любов. (Часто люди розпинаються про те, як вони люблять
Україну, але чомусь не люблять українців.) Якщо після такої блискучої промови
ми починаємо когось недолюблювати, підозрювати, судити, ненавидіти, то вона,
напевно, не вийшла від Бога. Вона походить від диявола. А слово «диявол», у
свою чергу, походить від грецького слова «діабалей», що означає „колотити,
мішати, роз'єднувати”.
На світі так багато терпіння,
кривди, болю, несправедливості. І ми іноді питаємо: чому Господь Бог це
допускає? Можливо, Він чекає, щоб ми зарадили такому станові? Що ми можемо вже сьогодні зробити? Постараймося
своєю професійною діяльністю не тільки заробити гроші, а й послужити ближньому.
Постараймося йти вулицею з привітним виразом обличчя. Подумаймо, коли
зустрінемо знайому чи незнайому людину, яку приємність можемо їй зробити.
Молімося за інших людей. Радіймо, коли хтось зробив щось добре. Маймо час для
того, щоб вислухати людину, яку спіткало горе. Підбадьорюймо того, хто
старається, а того, що не старається, — підженімо. У цих побажаннях немає
нічого надзвичайного. Пригадайте, під час першої чи другої науки я казав,
що більшість наших гріхів пов'язані не з тим, що ми зробили щось погане, а з
тим, що ми не зробили чогось доброго. Коли ми починаємо турбуватися іншими
людьми, коли вбачаємо в них своїх братів і сестер, коли починаємо любити їх,
тоді, як читаємо в літературі чи співаємо у піснях, «небо усміхається», Господь
дивиться з радістю на свої створіння, - тоді починається наше вічне щастя.
ШОСТА
РЕКОЛЕКЦІЙНА НАУКА
(Про хрест)
Слава Ісусу Христу! Дорогі у
Христі!
Сьогодні, завершуючи духовні вправи,
ми будемо розважати про хрест. Щойно ми почули уривок з Євангелія, який читають
у хрестопоклонну неділю. Пригадаймо, в яких обставинах сказав Господь ці слова.
Ісус Христос вибрав 12
апостолів, учив їх, і коли наближався кінець Його життя, почав дедалі
зрозуміліше і більш відкрито говорити про те, що має з Ним трапитися, про свої
терпіння, хрест і смерть. Спершу апостоли не усвідомлювали значення слів
Учителя, але, врешті, зрозуміли, що Ісус Христос цього разу говорить не
образно, а реалістично, власне про таке закінчення свого життя.
Одного разу, коли Ісус
Христос знову розповідав апостолам, що з ним станеться, Петро покликав Його
набік і каже: «Господи, пошануй себе. Та так не повинно статись!» І тоді Ісус
Христос не тільки присоромив його, мовляв, Петро не знає, що говорить, а й
покликав людей (тобто не тільки своїх апостолів, а всіх, хто був поблизу) і
промовив до них ті слова, які ми чули. Отже, Христос звертався не тільки до
апостолів, не тільки до певних вибраних душ, Він промовляв до всіх, в тому
числі і до нас. Його звернення починається словами «Хто хоче...», тобто Ісус
запрошує нас взяти свій хрест. Ісус говорить лише про два варіанти: або взяти
хрест або не взяти його – третього варіанту нема. І виразно каже, які будуть
наслідки цього вибору: хто хоче спасти свою душу — погубить її, а хто візьме
хрест і піде за Ним, віддасть своє життя заради Нього — той буде жити вічно.
Іншими словами: хто належно не оцінить, що означає йти за Ісусом Христом, хто
не зрозуміє, що означає нести хрест, той не гідний Його і не отримає нагороди
за це.
Нести хрест — означає
віддатися Богові цілковито, відкинути самолюбство, нічого собі не притримати. Кожний з нас хоче
забезпечити собі майбутнє, сховати щось собі на чорну годину. Часто молоді люди
(і в цьому, можливо, полягає трагедія багатьох подружжів) присягаючи одне
одному, що готові все віддати своєму коханому чи коханій, хочуть щось трошки
зберегти і для себе. Пізніше на цьому тлі зароджуються різні непорозуміння,
труднощі і розбрат. Таку саму позицію ми маємо часто і супроти Господа Бога: ми
Йому нібито віримо, але про всяк випадок хочемо ще щось залишити і собі,
шукаємо якийсь інший можливий вихід. Ми не готові віддати Господу все,
стовідсотково прийняти хрест. А Ісус Христос недвозначно каже: віддати все,
цілковито, бо саме в цьому полягає значення хреста.
З іншого боку, нам бракує
довір'я до Господа Бога. Ми знаємо, що Він нас сотворив, що Він наш батько, що
Він всемогутній, що Він все знає, але через брак довіри нам страшно віддати
себе цілковито. Ми не можемо вповні повірити в те, що можемо за Ним іти, куди
Він хоче, і нічого злого з нами не станеться. Тому коли Ісус Христос каже взяти
свій хрест, ми боїмося це зробити, — боїмося ще й тому, що хрест — це знаряддя,
на якому карали найбільших злочинців. Хрест у нашій уяві пов'язаний із чимось
неприємним: ми здригаємося, коли чуємо про нього. Часто на запитання «Як ти
маєшся?», яке ми ставимо своїм знайомим, ми чуємо таку відповідь: «Та мушу
нести свій хрест». Чи хтось колись промовив ті слова з усмішкою на обличчі? Їх
завжди кажуть із сумом.
Погляньмо на хрест: на ньому
розп'ятий Ісус Христос. Ми питаємо себе: чому Він взяв той хрест, чому ніс
його, навіть більше, чому дав себе на ньому розіп'яти? Спробуймо відповісти на
це запитання.
Кілька днів тому я ввімкнув
телевізор і випадково натрапив на один фільм, уривок з якогось мене дуже
вразив. Перед глядачем — людина: видно, що вона неспокійна, що в ній щось
кипить. (Актор прекрасно передав внутрішній стан цієї людини). Герой
фільму приходить до хреста і зупиняється перед ним. Протягом того часу, як він
стояв біля хреста, було видно його поступове заспокоєння, обличчя змінювалося і
врешті настав спокій. Тоді цей чоловік сказав «дякую!».
Щоразу відмовляючи молитву
«Вірую», ми кажемо: «Ради нас і ради нашого спасіння». Тому коли стоїмо перед
хрестом і питаємо: чому? – відповідь така: задля нас і задля нашого спасіння.
Іншого пояснення немає. І усвідомивши це, вдивляючись в той хрест, раніше чи
пізніше ми глибоко в серці почуємо слова Ісуса: «Я люблю тебе». Тоді в кожного
з нас природно з'явиться відповідь: «Я Тебе також люблю».
Хрест — це любов. Нам важко
вповні прийняти хрест: ми можемо йти за хрестом, за Ісусом, як багато за Ним
пішло, ми можемо навіть визнати Його Сином Божим, як це зробив Петро, однак є
загроза пізніше відректися Ісуса. Тому помиляється той, хто вважає, що хрест —
це щось таке, що трапляється тільки раз у житті. Насправді нести хрест — означає щоденно приймати те, що Господь нам посилає,
ставити Бога на першому місці. Як це втілити в нашому житті? Потрібно
прийняти те, що Бог нам дає, довіритися Йому. Ось, для прикладу, я запланував
собі якусь поїздку і перед виїздом зламав ногу, лежу нерухомо в ліжку. Тоді
мушу прийняти це, сказавши Богові: я планував інакше, але Ти дозволив, щоб я
зламав ногу, значить це краще, ніж я мав би кудись їхати. Ось що означає
прийняти все.
Бог — прекрасний педагог: Він
не вимагає від нас, щоби ми, вийшовши з церкви, відразу дали себе розіп'яти на
хресті, або щоб ми зробили щось понад свої можливості. Тому Він нас до цього
готує. Господа можна порівняти з досвідченим тренером спортивної команди, який
готує спортсменів до майбутніх досягнень. Коли добрий бігун пробіжить певну
дистанцію, усі йому плескають. І він собою задоволений. Однак тренер, який
знає, що треба зробити, щоб «витягнути» з людини якомога більше, каже: «Біжи
швидше, біжи дальше». Якщо бігун послухає свого тренера, то, можливо, стане
олімпійським чемпіоном. Так само і Господь Бог готує нас до того, щоб ми змогли
прийняти усі Його дари. Він хоче зробити нас кращими, але ми часто не
піддаємося, впираємося і тому не можемо піти далеко вперед. Однак милостивий
Господь не покидає нас, вдається до різних засобів, чи то до заохочення, чи
навіть до хвороби, нещастя, одне слово, усіма способами хоче нас підготувати
прийняти Його дар.
Кожна хвилина нашого життя
запрограмована Богом, кожна дрібниця нашого життя — це школа, це нагода
прийняти Господній дар. А в сумі все це означає нести хрест. Нас іноді дивує
те, чому терплять порядні люди, а злодіям і бандитам живеться добре. Читаючи
життя святих, ми дізнаємося, що їхнє життя було безперервним ланцюгом терпінь.
Тому коли Господь Бог посилає нам терпіння, ми повинні Йому дякувати, бо Він
нас готує до чогось більшого. І що ближче до Бога, то важче. Такий закон.
Через хрест Господь хоче не
мучити нас, а звільнити, показати, що все ми отримуємо від Нього. Роздумуючи
над своїм життям, стараючись зрозуміти, як Бог нас веде, ми починаємо
усвідомлювати, що ми, люди, є тими, хто просить, надіється, довіряє і отримує.
Ісус Христос сказав: «якщо Ви не станете такими, як діти, не увійдете в Небесне
Царство». Дитина не має турбот: вона знає, що тато і мамa її люблять, що вони
про неї подбають, що вона від них усе отримає. Тільки тоді, коли ми дійдемо до
дитинного розуміння свого ставлення до Бога, почуватимемося вільні і щасливі.
Господь Бог веде нас до цього своїми щоденними маленькими випробуваннями, тим,
що ми називаємо хрестом.
Нещодавно ми співали: «Хресту
Твоєму поклоняємось, Христе, і святеє воскресіння Твоє бачимо». Без хреста нема
воскресіння. Хресний шлях — це школа любові, і його мета — бути з Богом,
воскреснути. І хоч хрест нам видається страшним, по суті, нічого кращого від
нього нема, адже через нього Господь Бог веде нас до себе. Будьмо за це Йому
щиро вдячні.
